Вітаю Вас, Гість
Форма входу
Календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Корисні лінки
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Святі покровителі храму

 

Святий рівноапостольний Володимир Великий

Святий благовірний, рівноапостольний князь Володимир був сином князя Святослава і невільниці Малуші, внуком блаженної княгині Ольги. Після смерті Святослава землі Київської держави з новою силою охопило полум’я братовбивчих війн. Криваві міжусобиці роздирали простори краю. Невдовзі почалася війна і між синами Святослава. Кожен з них хотів заволодіти якомога більшими територіями, загарбати якомога більше багатств. Київський князь Ярополк виступив війною проти древлянського Олега і в битві під Овручем завдав йому нищівної поразки. Відступаючи, Олегове військо скупчилося на мосту і створило страшенну тисняву і паніку. З мосту у рів було скинуто і князя Олега, де його придушили люди та коні, що падали на нього. Так древлянська земля потрапила під владу Ярополка. Рятуючись від зазіхань брата, Володимир залишає Новгород у пошуках допомоги за морем, у варягів. Невдовзі за допомогою чужинецьких полків Володимир повертає загарбані Ярополком землі. Але цього йому стає замало. Готуючись до подальших баталій, Володимир переміг полоцького князя Рогволда, який підтримував Ярополка. У Рогволда була донька, красуня Рогніда. Свого часу до неї сваталися і Ярополк, і Володимир. Рогніда не захотіла брати шлюб з Володимиром, бо він — син рабині. Ці слова дуже образили князя, і він вирішив будь-яким чином добитися свого. Підкоривши полоцькі землі й убивши Рогволда, Володимир змусив Рогніду стати своєю дружиною. За всі біди й нещастя, що випали на жіночу долю, за сльози, які вона пролила, в народі княжну називали Гориславою. У них народився син Ізяслав, але і він не став тією з’єднувальною ланкою, що примирила б батьків. Маючи ж сотні наложниць, Володимир нехтував дружиною, змушуючи її ще більше страждати. Рогніда задумала вбити чоловіка. Однієї ночі, коли він спав у неї, вона здійняла ніж, але Володимир прокинувся і вхопив її за руку. Жінка чесно призналася, що не бажає життя у нелюбові, їй ятрить душу спомин про батька, убитого ним. Розлючений князь наказав їй убратися у святковий одяг, у той, в якому вступала до шлюбу, і на ліжку чекати його. Княгиня збагнула, що Володимир хоче стратити її. Вона дала малолітньому синові в руки меч і звеліла йому так зустрічати батька. Не сподіваючись побачити таке, князь відмовився від свого наміру і, зрештою, за порадою бояр, відправив Рогніду з сином на полоцьку батьківщину. Від Ізяслава розпочався рід полоцьких князів, які пізніше часто воювали з київськими князями, що пішли від іншого Володимирового сина — Ярослава. Усе це відбувалося уже після того, як після перемоги над Рогволдом Володимир подолав і Ярополка, що на той час сидів у Києві. Скориставшись його безтурботністю та підкупивши одного з князівських наближених Блуда, він намовив Ярополка виїхати до Родні, поблизу Канева. У Родні Ярополк потрапив у велику біду: через нестачу харчів там почався страшний голод. І хоч вірні слуги радили князеві просити допомоги у печенігів, Блуд переконав здатися на милість Володимиру. Володимир безжально розправився з братом. Варяги, які чатували при вході, взяли Ярополка на мечі, лиш тільки зачинилися за ним двері. Так потрапили під владу Володимира землі Ярополка, але він продовжував і далі збирати під своє володіння чужі території.

Кордони держави значно розширилися. У підкорених князівствах він лишав намісниками своїх синів. Мав їх багато, бо славився своїм женолюбством. «Збирання» земель супроводжувалося страшною кров’ю. Жорстоким, навіть лютим, постає князь у першу половину свого князювання. Зміцнивши державу війнами, силою, страхом, він вирішив, що надалі основою для подальшого життя і розвитку виступатимуть не примусові чинники, а добра воля. Уже саме те, що землями правили його діти, багато в чому пояснює його політику. З цього часу започатковується династичне управління Київської держави. Тоді ж стався перелом і в душі Володимира. Зерна віри і благочестя, що прищеплювала своєму внукові княгиня Ольга, зрештою дали добрі сходи. Поступово у князя з’явився твердий намір долучитися до християнства, прийняти хрещення. Точна дата прийняття християнської віри, як, до речі, і року народження Володимира, невідома. Імовірним називається 988 рік. Нема одностайності і стосовно місця хрещення. Одні називають Київ, другі — Корсунь (Херсонес), а треті — місто Василів (теперішній Васильків). Незаперечно одне: Володимир прийняв християнство з Візантії, православне. Після хрещення одружується з грецькою царівною Анною. Ця подія обросла численними легендами. Задумавши охреститися, Володимир не дуже хотів, щоб це зробив грецький духівник. Він вирішив зайти з іншого боку: здобуває Корсунь, потім посилає до візантійського правителя Василя та його брата Костянтина послів, аби вони передали його бажання взяти за дружину їхню сестру Анну. В разі відмови обіцяв приступом узяти Царгород. Брати відповіли йому, що видати сестру за поганина вони не можуть, а коли Володимир прийме хрещення — з радістю вдовольнять його волю. Князь відповів згодою, і Анна вирушає до Корсуня. Однак Володимир раптово захворює на очі, втрачаючи зір. Царівна Анна настійно вмовляє його якнайшвидше здійснити святе таїнство, яке неодмінно принесе йому зцілення. «Якщо буде се правда — воістину велик Бог християнський», — мовив Володимир. І повелів готуватися до хрещення. І коли єпископ корсунський, охрестивши його, торкнувся рукою князя, він зразу прозрів. Вражений раптовим зціленням, Володимир сказав: «Тепер узнав я Бога істинного». Це диво бачили дружинники його, і багато з них також охрестилися. Обвінчавшись по тому з Анною, зібравши грецьких духівників, вирушає князь до Києва хрестити землю свою. Згодом, у православній християнській вірі, охрещує Володимир і свій народ. Спочатку відбулося хрещення киян, що, згідно з літописним переказом, сталося на початку серпня 988 року. Літописець оповідає, що Володимир, повернувшись з кримського походу, зразу ж наказав понищити ідолів, скульптурні зображення поганських богів. Першими познімали їх біля княжого двору — одних порубали, інших попалили, а Перуна князь наказав прив’язати до кінського хвоста й тягти з гори до ріки. Люди ж мали йти і бити його палицями «на поруганнє», а потім вкинути його у Дніпро й не давати ніде пристати до берега. Після нищення ідолів киянам було наказано зібратися біля води. Люди збиралися, роздягалися і заходили у річку. Священики, стоячи на березі, читали хрещальні молитви. Так було охрещено усіх міських мешканців. Так відбувалося це і в інших місцевостях. В Україні християнство сприйнялося майже без спротиву, оскільки було вже добре відомим і вкорінювалося ще до князя Володимира. Проте на околицях великої держави язичництво чинило опір. Прийняття християнської православної віри для нашого народу було подією величезної ваги. Це було проривом у світ духовного оновлення й самодостатності. Ця подія відкрила доступ до християнської культури, письменства, традицій. Святий князь Володимир після прийняття хрещення (з ім’ям Василь), після свого духовного народження цілковито змінився. Він починає будівництво багатьох храмів. При церквах організовувалися школи, аби забезпечити молодому поколінню християнське виховання. Християнство відбилося на всьому народному побуті: несло пом’якшення в суспільні відносини, викорінювало багатоженство, змінювало сприйняття ролі жінки, переглядало погляди на рабство. Володимир розумів, що християнська віра служитиме об’єднанню держави, зміцнить політичні зв’язки. Державна церква, як це було в інших країнах, стане союзником і помічником політичної влади, своїм впливом підсилюватиме її вагу й значення. Християнський досвід робив з князем дивовижні зміни. Він став добрим, лагідним з усіма. Основну свою діяльність він тепер вбачав у благодійності: будував лікарні, притулки для старих і немічних, відпускав на волю рабів, звільняв від залежності боржників і невільників, дбав про хворих та бідних. З часом він навіть злочинців не хотів засуджувати до смертної кари, оскільки вважав те гріхом. Він був, за словами Київського митрополита Іларіона, «...одягом для нагих, поживою для голодних, прохолодою для спраглих, помічником для вдовиць, притулком для мандрівників, пристановищем для бездомних, захисником скривджених і збагачувачем убогих». Добра слава про святого князя поширювалася серед народу. Наприкінці свого життя він став найшановнішою особою в державі. Помер хреститель Київської Русі 15 липня 1015 року і був похований у збудованій ним 996 року Десятинній церкві. Своїм синам він передав у спадок одну з наймогутніших країн Європи.

Літописні оповіді змальовують період перед прийняттям християнства як час випробувань і вагань. До Володимира приходили ченці з різних країв, аби навернути могутнього князя у свою віру: болгари — на магометанську, хозари — на єврейську, німці — на католицьку, греки — на православну. Володимир розіслав своїх послів у ті краї, наказавши глибше й повніше дізнатися про особливості віри тамтешніх жителів. Усі посли поверталися і вихваляли грецьку віру. Одним з основних аргументів був і той, що сю віру прийняла Ольга, «що була наймудріша з усіх людей». Згадується й інший момент, що безсумнівно мав для Володимира не тільки просвітницьке, але й повчальне значення. У рік 983-й пішов Володимир на ятвягів і завоював землю їхню. Повернувшись до Києва, вирішив принести жертву кумирам своїм: метнути жереб на хлопця і дівчину, а на кого впаде — того зарізати. Кинули жереб, і випав він на гарного хлопця, сина одного прийшлого з греків варяга, що сповідував християнську віру. Прийшли слуги по юнака і сказали батькові: «Упав жереб на сина твого, бо зволили боги його собі. Тож учинимо жертву богам». Варяг же відповів їм: «Не боги вони суть, а дерево. Сьогодні є, а завтра вже згнило. Не їдять бо вони, ні п’ють, ні говорять, а зроблені вони руками з дерева, сокирою і ножем. А Бог один єсть. Йому служать греки і поклоняються, бо він сотворив небо, і землю, і людину, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі. А ці боги що зробили? Вони самі зроблені є». І відмовився він давати сина свого. Розлючений такими словами, народ розніс помешкання варяга і двір його, а мужніх людей повбивали, бо не знали ще істинного вчення. Диявол радів цьому, не знаючи, що наближається погибель для нього. Скоро проженуть його з цих місць силою Чесного животворящого Хреста. Не відав він, що пророк сказав (про слова Господа): «І наречу не моїх людей людьми моїми».

Свята рівноапостольна княгиня Ольга ( 890—969)

Блаженна княгиня Ольга (у святому хрещенні Єлена) походила зі знатного роду, доводилася правнучкою Гостомислу. Народилася вона поблизу нинішнього міста Пскова. Батьки Ольги ще змалечку прищепили доньці правила чинного, порядного, розумного і виваженого життя. Їхній приклад, сумління й неабиякі вроджені здібності формували у дівчинки серйозне й від повідальне ставлення до всього, з чим їй доводилося стикатися, що зачіпало її інтереси чи потребувало звичайного житейського вирішення. Прадід майбутньої княгині, Гостомисл, владарював у Великому Новгороді до того часу, аж поки, за його ж таки порадою, не було закликано сюди на князівство від варягів Рюрика з братами. Помираючи, Рюрик залишив після себе малолітнього сина Ігоря, до якого був приставлений опікуном далекий родич Олег. Не позбавлений здібностей організатора й воїна, попечитель зміг зібрати навколо себе чимале боєздатне військо й виступити з ним на Київ. У похід взяли й Ігоря, спадкоємця княжого престолу. Підступно вбивши місцевих князів Аскольда й Діра, Олег захопив Київ, що дозволило йому стати повновладним господарем величезної території варяго-руських володінь. Забезпечуючи місце майбутньому престолонаступнику, Олег змушений був ділити час між Новгородом і Києвом. Ігор же підростав, набираючись сил, відваги, досвіду. Улюбленим його заняттям стало полювання. Якось, вистежуючи звірину в околицях Новгорода, юнак опинився аж поблизу Пскова. Там він запримітив потаємне місце, що могло б згодитися для полювання із засідки. Добратися до нього ближче заважала неширока річка. І тоді Ігор на протилежному боці узрів юнака у човні. Він підкликав його й попросив перевезти через річку. Коли ж човен пристав до берега, то Ігор побачив перед собою вродливу дівчину. То й була блаженна Ольга, яка своєю красою збентежила серце молодого хлопця. Підпавши під розслаблений настрій безтурботності й вседозволеності, юнак заходився вмовляти дівчину, спокушаючи її на гріх. Ольга, відчувши нечисті помисли хлопця, обірвала його мову. Вона розважливо й переконливо вичитала Ігоря за його наміри. «Згадай і подумай, що ти князь, а князю для людей належить бути, як правителю і судді, світлим прикладом добрих справ. Ти ж нині стоїш на порозі беззаконня!» Ігоря вразила така поведінка дівчини. Цнотливість і розум Ольги повернули йому відчуття гідності й відповідальності. Ця зустріч запам’ятається йому на все життя своєю повчальністю й глибиною істинного бачення дійсності. Через деякий час після того випадку Ігор, разом зі своїм родичем Олегом, відбув до Києва, аби сісти на княжий престол. Коли ж невдовзі потому настав час князеві одружуватися, то з усіх усюд до вельможних палат звозили юних красунь, аби вибрати з них наречену для молодого правителя. Але жодна з них не полонила ні його душі, ні серця. З пам’яті не зникав образ тієї незнайомки, що колись так вразила його своєю вродою й мудрістю. І відіслав Ігор свого родича Олега на далеку Псковщину, аби той розшукав дівчину й привіз її до Києва. Опікун виконав волю свого повелителя, й молоді одружилися. Невдовзі по тому помирає Олег, залишивши на юного князя відповідальні й численні проблеми самостійного владарювання.

Початковий період правління видався для Ігоря складним і насиченим важливими подіями. Доводилося вести нескінченні запеклі війни з сусідніми державами, захищати свою землю від постійних ворожих зазіхань. На цей же період припадають і успішні зарубіжні походи княжої дружини. Ходив Ігор навіть на Царгород, завойовуючи і землі, і славу. Невдовзі в Ігоря і в блаженної княгині Ольги народжується син Святослав, у майбутньому батько святого і рівноапостольного князя Володимира. Роки правління Ігоря на великокнязівському престолі відзначалися благополуччям: багатство стікалося до нього з усіх усюд — і як дарунки, і як податі. Та все-таки смерть підстерігала князя. Скориставшись мирною перервою після тривалих військових походів, Ігор вирішив об’їхати свої володіння й зібрати данину. Приступивши до древлян, він згадав, що ці племена спочатку не визнавали його правління, аж поки не були підкорені знову. За це Ігор подвоїв для них подать, чим дуже засмутив їх, прирікши на неймовірну скруту. Порадившись, древляни вирішили розправитися з ненависним князем. Вони вичікували, поки князь відішле данину з основними силами до Києва, а сам лишиться у них з невеликим загоном дружинників. І врешті напали на князівський обоз під Коростенем, убили охоронців і самого князя Ігоря. Ця гірка звістка, долетівши до Києва, болем і тугою відгукнулася в серцях киян, а особливо його вірної дружини Ольги та сина Святослава. Древляни мали й інший зухвалий задум. Вони хотіли взяти княгиню Ольгу за дружину своєму князю Малу, а наслідника, малолітнього Святослава, умертвити. Вони спорядили дванадцять найдостойніших мужів, аби вони умовили блаженну Ольгу пристати на їхню пропозицію. Княгиня Ольга, тамуючи своє горе й скорботу за чоловіком, прийняла посольство з удаваною радістю, вислуховуючи хвалебні слова про себе та древлянського правителя, який хотів узяти її за дружину. Пообіцявши погодитися вийти заміж за Мала, Ольга запросила гостей завтра на бенкет, влаштований на їхню честь, і відправила їх на нічліг. Лише одну умову вона їм поставила: щоб з’явилися вони до неї так, як і прибули у Київ, — на човнах. Своїм слугам Ольга наказала викопати глибоку яму серед подвір’я заміського палацу, де наступного дня вона мала прийняти посольство. Уранці княгиня послала своїх мужів закликати сватів на бенкет. Посадивши їх у маленькі човни по одному, кияни понесли їх до княгині. Ольга, спостерігаючи зі своїх покоїв, наказала поскидати древлян до глибокої ями та засипати їх землею. Зробивши це, вона послала свого гінця до древлян з умовою: вона готова прийняти пропозицію Мала, якщо делегація буде ще численнішою та повноважнішою за попередню. Древляни поспішили спорядити цього разу п’ятдесят знатних чоловіків. Коли вони прийшли до Ольги, то княгиня запропонувала їм з дороги помитися. Щойно гості зайшли до лазні, як двері її було замкнено, а довкола розкладено солому й хмиз. Лазня спалахнула, поховавши в полум’ї древлянських старійшин з їхніми слугами. І знову Ольга посилає гінця до своїх ворогів. Вона просить приготувати мед та всяке питво й їжу на тому місці, де було вбито Ігоря. Вона хоче, прибувши до них, спочатку відбути тризну за своїм чоловіком, а вже потім — прийняти шлюб. Древляни на радощах усе зробили так, як того хотіла Ольга. Княгиня вирушила в похід з великим військом, мов збиралася не на весілля, а на війну. Місцеві жителі вийшли назустріч у святковому одязі, готові слугувати майбутній повелительці. На запитання древлян про своїх послів Ольга відповідала, що вони їдуть іншою дорогою з її посагом. Відбувши поминальний обряд за Ігорем, княгиня повеліла насипати на його могилі величезний курган. А потім, перевдягнувшись у світле вбрання, Ольга наказала розпочинати бенкет. Коли древляни перепилися, вона наказала своїм воїнам розправитися з ворогами. Так відомстила княгиня за смерть свого чоловіка.

Наступного року Ольга вирушила в похід уже зі своїм сином Святославом. Древляни вийшли їй назустріч великим числом, охоплені бажанням помститися підступній княгині за тисячі загиблих своїх одноплемінників. У жорстокій січі перемогла київська дружина, відтиснувши противника до стольного града Коростеня. Облога міста тривала близько року. Переконавшись, що заволодіти містом так просто не вдасться, Ольга застосувала хитрість. Аби зрештою припинити безглуздий спротив, княгиня пропонує древлянам сплатити їй мізерну подать — з кожного двору по три голуби та по три горобці. Древляни легко погодилися на таку пропозицію, навіть посміялися з примітивного жіночого розуму. Вони зібрали живність і передали киянам. Ольга ж роздала її своїм воїнам з наказом, щоб пізно ввечері вони до кожного голуба і кожного горобця прив’язали ганчірку, насичену сіркою, і, підпаливши її, відпустили птахів у повітря. Воїни виконали цей наказ, і птахи з маленькими факелами з усіх кінців полетіли на ночівлю до своїх гнізд, освітлюючи завмерле місто. Коростень запалав. Населення, рятуючись від вогню, вибігло за мури, наражаючись на мечі князівської раті. За лічені години місто перестало існувати, а його мешканців майже всіх було винищено. Такою була помста княгині Ольги за свого чоловіка Ігоря.

І почала вона потім княжити на своїй землі уже не як жінка, а як сильний, розумний і вольовий муж. Через кілька років по тому Ольга вирушає до Константинополя, де приймає святе хрещення. Повернувшись до Києва з новим ім’ям (після хрещення — Єлена), княгиня енергійно почала проганяти пітьму ідольського нечестя. Вона створює першу церкву в ім’я святителя Миколая на Аскольдовій могилі і багатьох киян повертає до спасительної християнської віри. Саме від неї отримав перші уроки істинного благочестя і майбутній хреститель Київської Русі її внук Володимир. Упокоїлася блаженна Ольга після многотрудного і подвижницького життя 11 липня 969 року у дев’яностолітньому віці. Поховали княгиню за її волею з честю і за християнським звичаєм.

Прославилася княгиня мудрістю, мужністю і рішучістю. Була вона страшною для ворогів і любимою людьми за милостивість і благочестя, за праведність і доброту. Після смерті чоловіка вона вела стримане і доброчесне життя, перебуваючи у чистому удівстві, відмовляючись вдруге виходити заміж. Коли ж виріс і змужнів її син Святослав, вона передала йому управлінські справи, а сама, відійшовши від княжих клопотів, зосередилася на благодійності. І саме її обрав Господь просвітителькою віри серед мороку язичництва східних слов’ян. Він відкрив їй пізнання істинного знання, спрямовував на шлях істинної віри. І, запалившись пошуком витоків справжнього богопізнання, Ольга захотіла сама сходити до греків. У Константинополі вона з натхненням і ревністю прилучалася до духовної пишноти богоугодного життя. Серце її розгорілося любов’ю до Творця, якого вона сприйняла всією душею. Ольга захотіла одразу ж прийняти святе хрещення. Грецький цар, перебуваючи на той час в удівстві, заворожений її красою, хоробрістю, славою, розумом, просив Ольгу стати його дружиною. Княгиня ж, намагаючись не образити царя відмовою, мудро відповідала, що прийшла до цієї землі по хрещення, а не заради шлюбу. Та й не личить християнину брати у жони нехрещену жінку. Цар почав наполягати, аби хрещення відбулося якомога швидше, звернувся навіть до Патріарха. Патріарх, переконавшись в істинному розумінні княгинею догматів святої віри, приготував купіль для здійснення святого обряду. Княгиня ж попросила, щоб сам цар став її хрещеним батьком. Цар погодився, і Патріарх охрестив Ольгу, давши їй нове ім’я — Єлена. З нагоди хрещення цар влаштував великий бенкет, де всі веселилися і славили Христа Бога. Потім він знову завів мову про шлюб, але блаженна княгиня відповідала йому, що хрещений батько не може вступати у шлюб зі своєю хрещеницею. Адже це гріховно й негідно не лише для християнина, але й для язичника. Царя вразила мудрість княгині. — Перехитрила ти мене, Ольго! — вигукнув він. Проникнувшись гарячим духовним почуттям до цієї незвичайної жінки, він обдарував її багатими дарами і відпустив з миром на рідну землю. Отримала Єлена благословення і від Патріарха і, повернувшись у свої володіння, гідно виконала високе покликання християнки, ставши взірцевим прикладом сповідування істинної віри для численних своїх підданих. Через неї почала проступати на нашу землю благодать Господа нашого Ісуса Христа.

УГКЦ Храм Свв. Володимира і Ольги © 2017